Про нас

Роки, події, люди… У просторі й часі вони розпливаються, немов у тумані. І залишаються лише спогади, втому числі й сумні. Особливо настає ностальгія, коли тобі під шістдесят. Тоді минуле відтворюється до болю бентежне і, здається, навіки втрачене.
П’ятдесят п’ять років – це багато чи мало? Для людського життя – немало, для установи – міцний фундамент майбутньої надбудови. Це підведення підсумків і можливість порівняти: як було, і як є тепер, що зроблено і чи варто було взагалі робити? Звичайно, варто!
Тож почнемо нашу розповідь з минулого тисячоліття, а саме з 1952 року, коли урядом було прийнято рішення про будівництво Новоздолбунівського цементного заводу. На новобудову прибували молоді дипломовані спеціалісти та робітнича молодь. Виникла потреба в облаштуванні робітників заводу, тому поруч виросло селище цементників із середньою школою, лікарнею, поліклінікою, аптекою, клубом, бібліотекою, їдальнею, дитячим садочком, магазинами, підприємствами побутового обслуговування, чудовим парком, озером і спортивним комплексом.
Виросла потреба у масовому відпочинку працівників цементного заводу та членів їх сімей, тому у Здолбунові – у центрі міста – розпочалось будівництво великого палацу культури, який пізніше отримав назву «Дворец культуры цементников им. В.И.Ленина» – скорочено ДКЦ. Приміщення палацу було здано у 1957 році. Це була найкраща трьохповерхова новобудова у нашому місті. Дві вишукані зали: на першому поверсі для засідань, на другому – для проведення концертів, урочистих зборів, для перегляду кінофільмів. Художньо оформлені фойє з мармуровими колонами та розкішним ліпленням на стелі. У лівому крилі першого поверху були розміщені кабінет директора, дитяча музична студія та більярдна зала, а в правому – дві кімнати займала заводська бібліотека, а там, де зараз знаходиться музей історії ПАТ «Волинь-цемент»,  розміщувався Здолбунівський районний відділ культури. На другому поверсі зліва знаходився кабінет бухгалтера та кімнати гурткової роботи, а справа -  велика спортивна зала з душевими кімнатами. На третьому поверсі правої сторони знаходилася кімната, де розміщувався апарат для демонстрації кінофільмів, а з лівої – кімната для зберігання сценічних костюмів та художня майстерня.
Директором у той час був призначений працівник заводу Грищенко М.М. Пізніше на цій посаді працювала Безсмертна Олена Захарівна, а після неї – Деюн Надія Петрівна. У той час директором цементного заводу був висококласний спеціаліст, людина великої душі Юрій Дмитрович Кирилов. Він не тільки зробив значний внесок у вдосконалення процесу виробництва цементу, але й усіляко підтримував починання керівництва БКЦ. І справді, не хлібом єдиним, не вічною погонею за примноженням матеріального благополуччя має жити людина. Її справжнє й головне призначення  – знаходити радість в улюбленій справі. Саме тоді на підприємстві були запроваджені змагання не лише на здобуття звання «Ударник комуністичної праці», але й проходили змагання  співаків, танцюристів, декламаторів, гумористів, гравців на народних, духових інструментах, ілюзіоністів і т.п. у змінах, цехах, між цехами. Переможці цих змагань завжди запрошувались на головну сцену заводу і при повній глядацькій залі демонстрували свої таланти. У цей же час почали працювати:
-         оркестр народних інструментів, кер. Макова;
-         ансамбль народного танцю, кер. Генрієтта Вольська;
-         ансамбль бального танцю, кер.Макаров;
-         духовий оркестр, кер. А.В.Бугринець;
-         народний хор, кер. Борис Пальчевський.
Також займалася вокальна студія, що готувала окремих виконавців, дуети, квартети та ін.
У 1967 році Палац культури цементників очолив Костянтин Михайлович Колосков, який і донині проживає в м.Рівне. Це був енергійний, цілеспрямований, мудрий чоловік, прекрасний музикант, господарник, акумулятор радощів і тривог підлеглих. Іронічний і талановитий, здається, завжди в доброму гуморі з непочатим краєм ідей, одним словом, митець. Різнобарвна палітра талантів, смаків, уподобань, невгамовна енергія наклали свій особливий відбиток на його творчу натуру. Костянтин Михайлович одразу приступив до роботи щодо зміцнення колективів талановитими співаками, танцюристами й музикантами. Ним була відкрита художня студія, в якій не тільки навчалися азів малювання, а й виконувалися замовлення художнього оформлення, реклами. Також К.М.Колосков створив новий колектив – естрадний оркестр, в якому вперше були використані електричні музичні інструменти. Цей творчий колектив однодумців одразу здобув широку популярність і був одним з найкращих на Рівненщині. Очолив колектив музикантів професіонал, справжній кумир багатьох джазменів нашого краю, аранжувальник найвищого ґатунку Олексій Іванов.
Також, слід відзначити, у цьому ж році був створений фотогурток, керівником якого став фотограф-аматор А.Решетняк.


 


Поорівняно короткий термін перебував на посаді директора П.П. Кравчук, з часом його призначили зав.відділом культури райвиконкому, і  в цей же час був прийнятий на посаду керівника новоствореного колективу ВІА «Барви» А.Кізім. У 1981 році БКЦ очолила І.В. Козійчук, яка до цього працювала методистом РБК.
На той час в БКЦ уже працював стабільний творчий колектив керівників гуртків і зав.відділами культурно-масової роботи: керівник духового оркестру А.Бугринець, що  паралельно займався з дитячим духовим оркестром в клубі селища на базі СШ №3; керівник хору А.Сітовський займався з ще й з дитячим хоровим колективом; керівник танцювального колективу М.Грубая, а в селищі – М.Розембаум; драматичний колектив очолювала І.Козійчук, а в селищі гурток читців-декламаторів вів В.Далабажак. Займалися також солісти-вокалісти, дуети, ансамблі, читці гумору та сатири, танцювальні дуети, працювала агітбригада з числа керівників гуртків з різними просвітницькими програмами, фотоклуб «6х6», кер. ЮПутілін, клуб ветеранів ВВв і праці з числа працівн6иків цементно-шиферного комбінату. Вперше відкрився гурток аеробіки і дитячі спортивні гуртки з боротьби та піднімання штанги. На посаді худ.керівника працювала А.Аврамчук, зав.відділом з культурно-масової роботи О.Демчук, зав. художньою майстернею О.Ісков, а баяністами на той час були обдаровані, талановиті музиканти Ростислав Самчук, Володимир Криницький та Володимир Бестюк.
У березні цього ж таки 1981 року на основі Постанови Всесоюзної Ради профспілок від 03.09.80 року перейменовано «Дворец культуры цементников» та «Дом культуры и техники цементно-шиферного комбината». На основі даної постанови було введено дві нові штатні одиниці: заст.. директора з технічної творчості та методист з технічної творчості. Адже на той час здолбунівський ЦШК славився й був лідером з випуску та реалізації таких важливих буд.матеріалів як цемент і шифер, взірцем за якістю продукції. Завданням технічного відділу БКіТ було пропагувати  робітничі професії, вшановувати ветеранів праці, сімейні династії, посвята в робітники, вечори-портрети бригад, цехів, змін переможців соціалістичного змагання, художньо-тематичні вечори «Наші люди – наша гордість», «Працюй на славу п’ятирічки», «Люди трудової доблесті», «Слава людям, у славу закоханих», «З’їзду партії – достойна зустріч» та багато інших, а також «Ділові ігри», «Турнір раціоналізаторів і винахідників», «Лицарі науки й техніки» – усі ці масові заходи супроводжувалися номерами художньої самодіяльності. Нині важко усе згадати, адже з того часу пройшло близько 30 років, але треба відзначити, що 80-ті роки – це період підйому в аматорському мистецтві,  створення ряду нових цікавих колективів, маса культурноосвітніх заходів: звіти творчих аматорських колективів у таких містах , як рівне, Київ, Москва, Мінськ, безліч конкурсів, фестивалів, оглядів, концертів, творчі поїздки за кордон: Болгарія, Польща, прибалтійські республіки, Білорусія; цементний завод у Волгоградській обл.. у Росії та багато інших. Відроджували свята народно-релігійного календаря, практикуючи їх проведення: «Свято зими – зустріч Весни», свято Масляної, театралізоване святкування «Ой на Івана, ой нпа Купала», огляд-фестиваль колядок і щедрівок, молодіжні заходи: «Мама, тато, я – цементників сім’я», КВН між цехами, відзначалися ювілеї духового та хорового колективів. З приємністю і теплотою завжди згадую тих, хто був поруч, людей, які робили гарну спільну справу. І сьогодні дійсно стає боляче: на жаль, багатьох уже немає серед нас, тих, що горіли на роботі: керівник народного хору Борис Пальчевський, керівник естрадного оркестру Олексій Іванов, баяністи-акомпаніатори Ростислав Самчук, Володимир Криницький, читець сатири й гумору В. Далабажак, директор Ірина Козійчук – жорстока смерть вирвала їх від нас і забрала до себе. Їм Бог подарував у свій час величезний талант митця, яким вони щедро й безкорисливо поділилися з людьми.
Важко згадувати 90-ті роки. Це були дійсно важкі часи кризи, а на місцях постійне безгрошів’я і вимушені відпустки. По шість місяців ми не отримували заробітної плати, стояло питання про закриття і передачу БКЦ, але сьогодні з впевненістю можу сказати, що на той час генеральний директор підприємства С. Й. Царук зміг зберегти приміщення будинку культури та його колектив. Не буду називати всіх працівників поіменно, хоча б вартувало. Основне, що випадкових людей тут не було. Їх з цього корабля викидало на берег, не завжди було легко. Не берусь аналізувати діяльність БКЦ, всі плюси й мінуси. Адже, як у кожному творчому процесі, у бурхливому морі культурологічної діяльності бувають злети й падіння та ще й в таких складних реаліях нашого життя. Я – не журналіст і не аналітик – скажу одне: хата, в якій відсутній живий дух, швидко пустіє і розвалюється. Подвір’я, по якому не ходять, буйно заростає бур’яном. Отож, цінність усякої діяльності, а особливо культурно-масової, зберігається лише тоді, коли вона виконує своє функціональне призначення. За більш ніж півстоліття будинок культури називався по-різному, але не завжди був у жвавому середовищі закоханих у народне мистецтво людей.
Творчі керівники БКЦ – писати про них і легко, і складно. Легко, бо самовіддані, достойні свого покликання люди. Непросто, тому що люди ці не схожі на інших, бо об’єднує їх особливий склад душі, спосіб мислення та існування. Як не згадати ветерана праці, Заслуженого  працівника культури України, керівника аматорського духового оркестру з 1963 р. і директора БКЦ з 1998 року А.В. Бугринця, практичного і цілеспрямованого керівника, який стільки років і життєвих сил віддав творчості. Мінялися часи, влада, політичне й адміністративне керівництво й ідеологія, змінювалися напрямки діяльності та точки зору, але незмінним залишалося у цього симпатичного чоловіка ставлення до роботи. Специфіка діяльності керівника вимагає синтезу безкомпромісності і гнучкості водночас. Непросто бути не лише творчою особистістю, а й дипломатом, психологом, господарником іт.д. Попри все йя робота стала сутністю життя Андрія Васильовича. Щиро вірю, що добрі традиції колективу продовжаться з приходом нових керівників. Перебуваючи на посаді директора й керівника оркестру Андрій Васильович ніколи не був обділений позитивною увагою та підтримкою з боку генерального директора ПАТ «Волинь-цемент» С.Й. Царука, генерального директора ПАТ «Укрцемремонт» М.А. Романухи, генерального директора ПАТ «Волинь-шифер»…, голови міської ради та голови райдержадміністрації.


 


Нині важко усе згадати, адже з того часу пройшло близько 30 років, але треба відзначити, що 80-ті роки – це період підйому в аматорському мистецтві,  створення ряду нових цікавих колективів, маса культурноосвітніх заходів: звіти творчих аматорських колективів у таких містах , як рівне, Київ, Москва, Мінськ, безліч конкурсів, фестивалів, оглядів, концертів, творчі поїздки за кордон: Болгарія, Польща, прибалтійські республіки, Білорусія; цементний завод у Волгоградській обл.. у Росії та багато інших. Відроджували свята народно-релігійного календаря, практикуючи їх проведення: «Свято зими – зустріч Весни», свято Масляної, театралізоване святкування «Ой на Івана, ой нпа Купала», огляд-фестиваль колядок і щедрівок, молодіжні заходи: «Мама, тато, я – цементників сім’я», КВН між цехами, відзначалися ювілеї духового та хорового колективів. З приємністю і теплотою завжди згадую тих, хто був поруч, людей, які робили гарну спільну справу. І сьогодні дійсно стає боляче: на жаль, багатьох уже немає серед нас, тих, що горіли на роботі: керівник народного хору Борис Пальчевський, керівник естрадного оркестру Олексій Іванов, баяністи-акомпаніатори Ростислав Самчук, Володимир Криницький, читець сатири й гумору В. Далабажак, директор Ірина Козійчук – жорстока смерть вирвала їх від нас і забрала до себе. Їм Бог подарував у свій час величезний талант митця, яким вони щедро й безкорисливо поділилися з людьми.


Важко згадувати 90-ті роки. Це були дійсно важкі часи кризи, а на місцях постійне безгрошів’я і вимушені відпустки. По шість місяців ми не отримували заробітної плати, стояло питання про закриття і передачу БКЦ, але сьогодні з впевненістю можу сказати, що на той час генеральний директор підприємства С. Й. Царук зміг зберегти приміщення будинку культури та його колектив. Не буду називати всіх працівників поіменно, хоча б вартувало. Основне, що випадкових людей тут не було. Їх з цього корабля викидало на берег, не завжди було легко. Не берусь аналізувати діяльність БКЦ, всі плюси й мінуси. Адже, як у кожному творчому процесі, у бурхливому морі культурологічної діяльності бувають злети й падіння та ще й в таких складних реаліях нашого життя. Я – не журналіст і не аналітик – скажу одне: хата, в якій відсутній живий дух, швидко пустіє і розвалюється. Подвір’я, по якому не ходять, буйно заростає буряном. Отож, цінність усякої діяльності, а особливо культурно-масової, зберігається лише тоді, коли вона виконує своє функціональне призначення. За більш ніж півстоліття будинок культури називався по-різному, але не завжди був у жвавому середовищі закоханих у народне мистецтво людей.

 

 

Творчі керівники БКЦ – писати про них і легко, і складно. Легко, бо самовіддані, достойні свого покликання люди. Непросто, тому що люди ці не схожі на інших, бо об’єднує їх особливий склад душі, спосіб мислення та існування. Як не згадати ветерана праці, Заслуженого  працівника культури України, керівника аматорського духового оркестру з 1963 р. і директора БКЦ з 1998 року А.В. Бугринця, практичного і цілеспрямованого керівника, який стільки років і життєвих сил віддав творчості. Мінялися часи, влада, політичне та адміністративне керівництво й ідеологія, змінювалися напрямки діяльності та точки зору, але незмінним залишалося у цього чоловіка ставлення до роботи. Специфіка діяльності керівника вимагає синтезу безкомпромісності й гнучкості водночас. Непросто бути не лише творчою особистістю, а й дипломатом, психологом, господарником і т.д. Попри все, ця робота стала сутністю життя Андрія Васильовича. Щиро вірю, що добрі традиції колективу продовжаться з приходом нових керівників. Перебуваючи на посаді директора й керівника оркестру, Андрій Васильович ніколи не був обділений позитивною увагою та підтримкою з боку генерального директора ПАТ «Волинь-цемент» С.Й. Царука, генерального директора ПАТ «Укрцемремонт» М.А. Романухи, генерального директора ПАТ «Волинь-шифер» Я.О.Вакули, голови міської ради та голови райдержадміністрації. Знають його й прості жителі міста, району, у яких усі міські та районні культурно-масові заходи завжди асоціюватимуться з аматорським духовим оркестром під керівництвом Заслуженого працівника культури України Андрія Васильовича Бугринця.

За значну організаторську роботу, особистий внесок у розвиток духової музики А.В.Бугринець був нагороджений Грамотою Президії Верховної Ради України, безліччю Почесних грамот та дипломів Міністерства культури і туризму, а в 1996 році йому було присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури України». Усі ці нагороди та почесні звання – свідчення високої майстерності керівника духового оркестру в тому, що цей колектив жив і грав як один інструмент. У цьому, мабуть, нічого не було б дивного, якби не йшлося про колектив, який щороку залишали ветерани й приходили новачки; колектив, учасники якого не мали спеціальної музичної освіти, крім того, склад оркестру був неоднорідним за рівнем виконання музичних творів, адже одні тільки починали грати в ньому, другі становили його, так би мовити, кістяк, а треті вже готувалися залишити оркестр у звязку із зміною місця роботи, за сімейними обставинами та інше. «…І як важко працювати з таким колективом, а це ж вже майже 50 років», – згадує Андрій Васильович. Про свій оркестр керівник розповідав би, мабуть, годинами. Бо то його життя, його поклик. Після всього сказаного напрошується лише одне запитання: в чому ж секрет успіху? Андрій Васильович, як правило, відповідає однозначно: «Праця, велика праця і тільки праця». Завдяки систематичній роботі духового оркестру, у репертуарі колективу було понад  70 музичних творів. Серед них і такі складні в технічному й художньому планах, як увертюра «Марія і Генрієта» Монтагне, вступ до опери «Травіата» Дж.Верді, увертюра «Егмонт» Л.Бетховена, фрагмент з опери «Запорожець за Дунаєм» А. Гулака-Артемовського, «Молдавська рапсодія» М.Вахутинського. Поряд з цими складними творами музиканти-аматори майстерно виконували й танцювальні та народні мелодії, пісні українських, радянських композиторів.

Гортаючи сторінки історії БКЦ, хочу зупинитися ще на одному не менш відомому творчому колективі.

«Добрий вечір, господарю! Ми принесли Богу хвалу!»  – лине зі сцени Рівненського музично-драматичного театру. Це учасники народного хору БКЦ вітають глядачів на заключному гала-концерті фестивалю «Різдвяні піснеспіви». На сцені звичайні працівники, службовці, різні за віком і уподобаннями, віддані сцені люди. Майже усі вони – працівники ПАТ «Волинь-цемент». «Однак я не хочу окремо згадувати, відзначати когось, бо потрібно було б згадувати всіх», – ділиться керівник колективу Антоніна Шеретюк. Поруч з досвідченими майстрами хорового співу навчаються цього мистецтва молоді люди, але об’єднує їх одне: велика любов до пісні. Саме тому, не дивлячись на всілякі негаразди, уже протягом шістдесяти років існує хор цементників. Хороша, задушевна пісня облагороджує людину, розкриває найпотаємніші куточки її душі, надихає на добрі справи. Кожен виступ хорового колективу для його учасників, а головне для глядачів – творча знахідка, справжній витвір мистецтва, дарма що виконавці їх – справжні аматори. Хто знає, можливо, саме й тому так полюбилися вони жителям Здолбунова та навколишніх сіл, стали такими дорогими та бажаними. «Скільки слухаємо народний хор – щоразу знаходимо при цьому для себе щось нове, свіже, цікаве», – такі відгуки, таку оцінку виступу завжди чуємо від мешканців селища цементників після святкових концертів. Відгуки ці особливо хвилюючі, бо оцінку  висловлюють колеги по роботі, земляки – а це оцінка найвища.

З 1991 року і до сьогодні колективом керує талановитий організатор, музикант, людина обдарована й воістину одержима Антоніна Василівна Шеретюк. Вона постійно працює над урізноманітненням і поповненням репертуару  хору, вкладає душу в обробку пісень, запалює вогник високого й вічного в мистецтві українського співу. Її енергія й наполегливість допомогли досягти високого рівня виконання хорових творів. Нині в репертуарі хору найрізноманітніші українські пісні, як народні, так і на слова відомих українських поетів; від козацьких до жартівливих і ліричних, від широковідомих до самобутніх старовинних, а також складні твори класичної та духовної музики. Лауреата й дипломанта республіканських та всесоюзних фестивалів, оглядів-конкурсів, неодноразового учасника телепрограми «Сонячні кларнети», «Звітує Рівненщина» – народний аматорський хор БКЦ – добре знають і цінують. Слід відзначити, що Антоніна Василівна також з числа учасників хору створила жіноче вокальне тріо «Небо Вкраїни», яке демонструвало свою майстерність по всій Україні, а також співочий гурт «Два кольори». Тож побажаємо усьому колективу народного аматорського хору та його керівникові, щоб і надалі ще багато років звучали гарні пісні, не вщухали бурхливі оплески.

Не лише цими скрізь визнаними мистецькими колективами гордиться БКЦ. Треба пригадати ще один творчий колектив цементників – танцювальний. Я глибоко переконана, що кожній людині в житті відведено певне конкретне місце і своя особлива роль. Ці слова найкраще підходять для енергійної, запальної, по-справжньому закоханої у свою роботу Марини Борисівни Грубої. Вона прийшла в колектив, коли ще навчалася в школі. Вона виросла у цьому колективі: солістка, репетитор, тимчасовий керівник, а з 1975 року – його незмінний керівник. Така звичайна біографія далеко не звичайної людини – природженої танцюристки. « Фанатично віддана своїй справі», – так коротко характеризують її ті, хто мав за честь спілкуватися з Мариною Борисівною. Ще й нині колишні учасники і глядачі пригадують чудові постановки танців «Поліська полька», запального «Гопака», буковинської «Голубки», ліричних «Василечків», закарпатського, циганського та ін.. А скільки любові було вкладено в багато гаптоване, тонко вишите вбрання, кольорові чобітки, барвисті стрічки, що вигравали у вихорі танцю усіма кольорами веселки.

Ще один творчий колектив БКЦ – вокально-інструментальний ансамбль «Барви». Цей колектив організував і створив Анатолій Іванович Кізім. Після закінчення Рівненської філії Київського інституту культури у 1977 році Анатолій Іванович приїхав у Здолбунів. Хороша теоретична підготовка дала можливість організувати навколо себе музикантів-ентузіастів, котрі добре володіли електроінструментами і грали відомі мелодії сучасної й зарубіжної естради. Також у колективі працювали кілька співаків-вокалістів. Молодий колектив музикантів-аматорів широко гастролював Україною, Росією і у 1986 році ВІА «Барви» отримує почесне звання «Народний». Він є лауреатом багатьох конкурсів і фестивалів свого жанру. Цей самобутній колектив пропагував сучасну естрадну музику. Кажуть, що слава впливає по-різному, і після розквіту настає пора занепаду. Так сталося і з цим колективом: він розпався. Натомість Анатолій Іванович організував співочий гурт сучасної естрадної пісні, що називався «Ремікс». За невеликий період часу гурт «Ремікс» набув неабиякої популярності. Були перемоги у конкурсах, гастрольні поїздки й визнання, успіх. Але час – річ невблаганна, склад молодих дівчат-співачок постійно змінювався але, мабуть, усім працівникам ПАТ «Волинь-цемент», жителям селища цементників, міста запам’яталися шість веселих, енергійних, співучих, елегантних, артистичних  дівчаток Здолбунівської гімназії, що об’єдналися в молодіжний співочий гурт під назвою «Ремікс».

У кожного із творчих колективів БКЦ своя історія виникнення, свій шлях становлення.

Святкові дні в селищі, на підприємстві ніколи не обходились без молодших аматорів сцени. А найперше – без найулюбленішого для кожного заводчанина дитячого вокального ансамблю «Здолбунівські дзвіночки» (кер. А.Шеретюк) та дитячого ансамблю народного танцю «Сузіря» (кер. Н.Боярчук). Радо сяють милі дитячі обличчя. А ще більше радіють за своїх нащадків батьки, дідусі й бабусі. Кредо робітничого колективу ПАТ «Волинь-цемент»: «Як працювати – то працювати, як веселитись – то від душі». А веселитись таки є кому. Ні, таки талантам роду цементників нема переводу.

Ось і закінчилась коротенька розповідь про Будинок культури цементників, починаючи від дня його відкриття, а це більше ніж піввіку.

 

І кілька слів на завершення. Дякую долі, що звела нас усіх разом. Оглядаючись на минуле життя, роботу, наші взаємовідносини, тісну співпрацю – все бачиться життям великої творчої родини, без якої себе не уявляєш. Тож нехай відсіюється все випадкове й несправжнє, а залишається лише правдиве, надійне, довговічне і тепле для тісної співпраці й чуття єдиного колективу саме у Вас, що сієте між людьми прекрасне, всіх підтримуючи, себе не шкодуючи. Щиро вірю, що добрі традиції продовжаться з приходом нових молодих керівників. 

Розроблено: Creativo — замовити сайт, розробка, виготовлення, Здолбунів,Рівне,Мізоч